13
лют.

Таке коротке і болюче слово – «Афган»

Автор Адміністратор
Адміністратор
Група підтримки сайту
Зараз не на сайті
в Новини
  • Переглядів: 5991
  • Друк
 Курсанти Військової академії
на відкритті «афганської зали»
у Військово-історичному музеї
Одеського гарнізону
«І не скажуть вам метрики, скільки нам років:
Так сталося - на висях спалених
Доторкнулися ми до вічного світу, де немає
Переможених і переможців»

Фоміна В.О. - мати загиблого офіцераУ Військово-історичному музеї Одеського гарнізону, де завідуючою є Наталія Югова, оновилась експозиція однієї із зали, реконструйованої до визначної дати в межах СНД - 25 років виводу радянських військ із Афганістану. В ній по-новому представлені фотографії, особисті речі, документи наших земляків, які приймали участь у військово-політичній спецоперації СРСР в Афганістані (1979-1989 рр.).

На церемонії з нагоди відкриття експозиції виступила: Валентина Олександрівна Фоміна - мати загиблого в Кандагарі офіцера-афганця у 1980 році, старшого лейтенанта Фоміна (особисті речі якого займають центральне місце у цій залі), ветерани Збройних Сил України, представники ветеранських афганських організацій міста і області.

Одні з перших одержали ювілейні медалі «25 років виводу радянських військ із Афганістану» офіцери-афганці: полковник запасу Олександр Цапенко, підполковник запасу настоятель храму Святих Рівноапостольних Кирила та Мефодія, що розташована на території Військової академії (м.Одеса), отець Сергій (Дмітрієв) і Наталія Югова.

 Червону стрічку, разом із командувачем Південного оперативного командування генерал-лейтенантом Анатоліем Сиротенком, перерізали народний депутат Верховної Ради, член комітету Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони Сергій Гриневецький, відомий в Одесі офіцер-розвідник, кавалер двох орденів Червоної Зірки Сергій Степаненко, голова Спілки ветеранів Афганістану Малиновського району м. Одеси полковник запасу Микола Сторожук, заступник голови Одеської державної адміністрації офіцер-афганець підполковник запасу Олег Куряков та інші.

Після обряду освячення «афганської зали» завідуюча Військово-історичного музею Наталія Югова провела першу екскурсію, на якій серед гостей були присутні і курсанти Військової академії, яку очолює ТВО начальника генерал-майор Олег Гуляк.

Під час спілкування з Наталією Іванівною майбутні офіцери дізнались, що після закінчення у 1975 році Одеського історичного університету вона переїхала разом із чоловіком до нового місця служби, а свою трудову діяльність, ця чарівна жінка, розпочала у Ташкентському вищому загальновійськовому командному училищі. Спочатку вона працювала на посаді бібліотекаря, а потім - співробітником історичного музею  Туркестанського військового округу. Наталія Югова неодноразово перетинала кордон разом із бойовими підрозділами, які надавали інтернаціональну допомогу Демократичній республіці Афганістан. Вона разом із офіцерами-пропагандистами політичного відділу 40-ї армії виконувала інструкторсько-методичну роботу із пересувними науковими виставками. Знаходячись безпосередньо на лінії вогню, у Наталії Іванівни і її однодумців виникла ідея - влаштувати невеличку фотовиставку, яка згодом переросла у велику залу, яка розповідала про радянських солдатів, які, нажаль, гинули під час сутичок з душманами.

Її благородна, непомітна робота одного разу знайшла підтримку військового керівництва і поступово стала розповсюджуватись у військових частинах, які знаходились на території Афганістану. Через деякий час її самовіддана праця знайшла відображення у залі музею штабу 40–ї армії в Кабулі. Ця зала вразила своєю реальністю, не тільки представників вищого керівництва Збройних Сил Радянського Союзу, а також Президента Афганістану Бабрака Кармаля. Доречи, він особисто висловив їй подяку - молодій і сміливий, а після сфотографувався з нею на згадку. Нажаль, перебування цієї жінки у Афганістані пройшло непомітно. І лише сьогодні, через багато років після закінчення тієї «неоголошеної війни», керівництво спілки ветеранів-інтернаціоналістів Малиновського району відзначило її непомітну на перший погляд роботу.

004 1Наталія Іванівна - корінна одеситка, її дитинство пройшло біля історичної будівлі, де колись знаходилось Одеське піхотне училище, яке стало правонаступником Військової академії (м.Одеса).

Її батько - Іван Опанасович Салоп, у п’ятдесятих роках минулого сторіччя був викладачем кафедри тактики, а потім продовжив свою службу у штабі Одеського військового округу на посаді начальника відділу загальновійськової підготовки.

Наталія Іванівна також пов’язала своє життя з людиною у погонах і після завершення служби її чоловіка сім'я повернулась до Одеси. Жінка не зрадила своїй роботі. І як у ті далекі вісімдесяті, вона і зараз продовжує проводити військово-патріотичну роботу серед молоді міста. Це з її вуст кожного дня звучать такі слова, як мужність, героїзм, стійкість, шляхетність, патріотизм, вірність Батьківщині. Це вона, разом зі своїми помічниками, організовує для курсантів, студентів і школярів оглядові екскурсії, проводить тематичні заходи, уроки мужності.

Як стверджує Наталія Іванівна: «Історію своєї країни потрібно знати і пишатися нею, а після цього слід говорити про патріотизм та інші людські якості. Ми всі чиїсь учні, і тому потрібно завжди навчатись у старших поколінь і виховувати почуття гідності, любові до своєї держави та її Збройних Сил. У нашому музеї у тринадцяти залах зібрано понад шість тисяч видів озброєння, спорядження, засобів захисту, бойових документів. Взятись за добру справу з оновлення експозиції «афганської зали» ми вирішили два місяці тому, і подивіться - як зараз вона виглядає! Робота зроблена професіонально і естетично! Велика вдячність представнику регіональної Національної спілки журналістів України, співробітнику Благодійного фонду ім. О.С.Стурдзи, офіцеру-афганцю, полковникові запасу Олександру Васильовичу Цапенку, який з великим порозумінням поставився до цієї справи.

Користуючись нагодою ми попросили Олександра Цапенка відповісти на хвилюючі запитання курсантів, а також зробити невеличкий екскурс по «афганській залі».

- Шановний Олександру Васильовичу! На Вашому офіцерському кітелі - орден «За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР» ІІІ-го ступеню, багато медалей, а також знак належності до Національної спілки журналістів України, прокоментуйте своє багатогранне життя і що для Вас означає слово «Афганістан»?

- Перш за все, висловлюю слова щирої вдячності Благодійному фонду ім. О.С. Стурдзи, особисто генерал-майору Павлу Абросимову, депутату Верховної Ради України Сергію Гриневецькому, голові спілки ветеранів-інтернаціоналістів Малиновського району Миколі Сторожуку за підтримку і допомогу у справі підготовки до відзначення цієї дати.

 Окремо хочу побажати завідуючій музею Наталії Юговій і методисту Сергію Платовському міцного здоров'я та творчої наснаги у справі патріотичного виховання молоді.

Орден я отримав за успішне виконання завдання Уряду СРСР з надання інтернаціональної допомоги Демократичній Республіці Афганістан вже через рік після виводу.

У спілку журналістів України я вступив за особистою рекомендацією голови Юрія Работіна. Саме він і його однодумці після друку моєї книги «Життя моє - армія» і семирічної співпраці із засобами масової інформації одноголосно проголосували за моє членство.

Стосовно Афганістану пригадаю, що Указом Президента України № 329/2013 від 12 червня 2013 року 2014 рік в Україні оголошений Роком учасників бойових дій на території інших держав.

Дев’ять довгих років офіцери і солдати виконували свій інтернаціональний обов’язок у Демократичній Республіці Афганістан, проявили зразки мужності і героїзму, справжньої офіцерської честі і солдатської звитяги, які вмістилися в коротке, але таке болюче слово – «Афган».

На щастя, в Одесі є місце, куди можуть прийти наші земляки і гості міста і віддати шану воїнам-інтернаціоналістам – це Військово-історичний музей Одеського гарнізону.

- Сьогодні на відкритті «афганської зали», присвяченої подіям 1979-1989 років в Республіці Афганістан, були курсанти Військової академії (м. Одеса), розкажіть, будьте ласкаві, про свою роботу і тих хто започаткував цю залу.

Вперше ця зала музею, присвячена афганській війні, була сформована у далекому 1993 році, наспіх, з того матеріалу, що було на той час. Основну роботу виковували офіцери-афганці Анатолій Дувалов і Костянтин Оборін.

До 25-річчя виводу обмеженого контингенту радянських військ з Афганістану ініціативна група у складі: завідуючої музею Наталії Югової, методиста музею Сергія Платовського і мене провела велику роботу з реставрації і реконструкції, і зараз, ця зала постала перед присутніми у такому вигляді, який ви зараз бачите.

Щоб ближче познайомитися з історією тієї багатостраждальної країни, де вже не одне тисячоліття ведуться різні війни, окремою експозицією виставлені ексклюзивні фотографії Афганістану, його мешканців, звичаїв, епізоди війни з різних протиборчих сторін, і це додає драматизму, якого не вистачало для повного осмислення того, що ж насправді відбувалося в тій країні довгих дев’ять років.

На екрані телевізора демонструвалися кадри хроніки тих років, йшла техніка, лунали постріли гармат, автоматів, і я пильно слідкував за поведінкою курсантів. Вони уважно дивилися сюжет і боляче спостерігали за очами, опалених афганською спекою, офіцерів і солдат… Фільм закінчився і в залі зазвучала мелодія пісні «Журавлі». Повільно, на фоні палаючої свічки, з’явлися прізвища та імена одеситів, які не повернулися з тієї війни. Хвилина мовчання…

 На окремому стенді, на фоні пам’ятника загиблим одеситам в парку ім. Т.Г. Шевченка, рядами розташовані, поки що, п’ятдесят п’ять з двохсот дев’ятнадцяти фотографій наших земляків, які загинули в тій «незрозумілій війні». В центрі – справжня ікона, перед нею палає свічка, вмонтована в справжню мінометну міну… Для всіх ветеранів-афганців в цей день стало традицією запалювати саме цю свічку, саме перед цією іконою, на цій самій мінометній міні і віддавати шану своїм товаришам, з якими ділили лихоліття війни.

- Нам відомо, що Ви консультували історика-письменника Анатолія Костирю, який багато часу витратив на написання своєї книжки про Афганістан, що цікавого Ви доповните сьогодні?

- Сталося так, що довгий час проблема афганської війни з наукової точки зору не розглядалася, тим більше, що з процесом дезінтеграції СРСР основна частини архівів і документів залишилася в Росії. Першим науковцем на теренах СНД, який зміг вирішити цю проблему, по праву вважається доктор історичних наук, академік Анатолій Костиря, уродженець міста Красноармійськ, що на Донеччині. Саме він ввів в науковий обіг правильний термін для тлумачення тих подій – це була «Військово-політична спецоперація СРСР в Афганістані 1979-1989 років», саме в його історіографії вперше наведено в хронологічному порядку події з першого до останнього дня війни, спростовані основні міфи про керівництво колишнього СРСР з питання вводу військ в Афганістан, вперше наведені цифри-підсумки бойових дій тих років війни, зроблено наукові висновки. Цьому видатному вченому присвячено окремий стенд.

- А скільки ще їх загалом?

Основою композиції зали є сім великих стендів-колажів афганських подій, перед якими ветерани мовчки ковтають сльозу, хтось з них розповідає пошепки своєму синові про суворі епізоди. Курсанти із зацікавленням вдивляються в кадри «невідомої війни», але по-військовому відчувають причетність до таких понять, як офіцерська честь, відвага, почуття обов'язку, які – справжні, які – на все життя.

  Новим і насправді цікавим експонатом музею можна вважати восьмиметрову панораму Кабулу, яку я відтворив з маленької своєї фотографії. В далекому 1988 році, знаходячись на точці третього посту своєї частини, і звичайним фотоапаратом я зняв навкруги себе той пейзаж, склеїв потім окремі фотокартки в загальну панораму. І ось, через чверть століття, вона зайняла почесне місце в музеї, закарбувала час і образ того Кабулу, який за ці роки вже давно змінився, але все повертає і повертає в минуле, визиваючи в душі незгасимі відчуття.

Подарунком для музею стали фотографії пам’ятників загиблим одеситам, що збудовані за ці роки на території міста Одеси та в населених пунктах Одеської області, які надала Обласна спілка ветеранів-інтернаціоналістів. Всі ці фотографії я оформив у вигляді колажу, і тепер всі відвідувачі можуть побачити, як вшанували пам’ять своїх земляків одесити.

Погляньте, ось розташовані картини з афганською тематикою Анатолія Дувалова та фотографії спецназівця Костянтина Оборіна. Вони завершують експозицію, але доповнюють своїм реалізмом і роздумами, відкривають нові грані тієї війни, емоційно підвищують настрій тих, хто вдивляється в фарби полотна.

Свої роботи подарувала Одеська школа-студія при Архітектурній академії, яка виготовила три гіпсові бюсти воїнів-афганців, які вражають своєю чуттєвістю, драматизмом і вірною передачею характеру героїв-афганців.

Вінчає залу великий орден Червоної Зірки на криваво-червоному полотнищі – це символ тієї війни, яка загартувала покоління вісімдесятих, наповнила серця людей біллю і співчуттям за долю хлопців, яким Батьківщина довірила в свій час виконувати інтернаціональний обов’язок, назавжди увійшла в нашу пам’ять під такою короткою, але болючою назвою – «АФГАН».

Олександр Васильович, дякую Вам за плідну розмову і хочу від імені курсантів Військової академії (м. Одеса) запевнити, що справа, яку Ви робите знаходиться у надійних руках і майбутні офіцери є гідними продовжувачами бойових традицій воїнів-афганців та вітаємо Вас з Днем народження.

009

На відкритті «афганської зали»
був присутній Леонід Єршов

 

Рейтинг
237 голосів