28
серп.

Відверта розмова з автором книги «Життя моє – армія»

Автор Адміністратор
Адміністратор
Група підтримки сайту
Зараз не на сайті
в Нариси
  • Переглядів: 4588
  • Друк

Відверта розмова з автором книги «Життя моє – армія»Автор нового життєвого дослідження «Життя моє - армія» – працівник Збройних Сил України, полковник запасу Олександр Цапенко, який працює на факультеті підготовки офіцерів запасу нашого вищого військового навчального закладу, – презентував свою нову книгу, яка тільки вийшла з друку. Один з екземплярів свого творіння автор подарував офіцерам відділу виховної роботи. Користуючись нагодою, працівник Збройних Сил України журналіст Леонід Єршов, поспілкувався з автором книги і попросив відповісти Олександра Цапенка на хвилюючі запитання.

В свій час Олександр Васильович виконував інтернаціональний обов'язок у Демократичній Республіці Афганістан, а крім виконання своїх функціональних обов'язків і повсякденної служби записував у своєму щоденнику нотатки, які згодом він втілив у написання цієї книги.

Варто її відкрити на будь-якій сторінці і ви будете у захваті, доки не прочитаєте до кінця. Книга розповідає про справжню чоловічу дружбу, відвічне кохання, стосунки, в яких немає місця фальшивим сентиментам і підступній зраді.

Л.Є. – «Шановний Олександре Васильовичу, "афганці" знов і знов повертаються до теми непорозуміння суспільства, і в першу чергу молоді, тих давніх подій, будь ласка, прокоментуйте причину цих переживань».

О.Ц. – «Вона полягає в тому, що для тих, хто воював, війна ніколи не закінчується. Душа болить, що в майбутньому, афганську війну будуть сприймати за образами, сформованими комерційними намірами, з усіма «режисерськими вигадками», які не зовсім відповідали дійсності. Яскравим прикладом цього може послужити кінофільм Федора Бондарчука «9-а рота». Режисер, в першу чергу, вирішив свої комерційні проблеми, не подумав про моральну сторону, він просто її відсунув, неусвідомлене кинув в суспільство інше зерно, не думаючи про молодь. Афганські події він підніс, як «ігрове кіно». З точки зору художньої майстерності фільм прекрасний, але я кажу не про це. Коли в місті Одесі проходив прем’єрний показ цього фільму, я з дружиною Світланою, яка два роки чекала мене з тієї війни і пережила за цей час немало життєвих негараздів, сіли в залі, щоб поглянути на свою молодість, але настрій був зіпсований вже на середині перегляду фільму. За моєю спиною сидів молодий хлопець з дівчиною, на американський манер шумно поглинаючи «Попкорн» і запиваючи «Колою». Вдивившись в їх очі, я зрозумів: я прийшов побачити свою юність, опалену війною, наповнену гострими почуттями, від яких і через стільки років не згасли спогади, а молодь прийшла розважитися черговим бойовиком, знятим на американський манер, яких ця війна не опалила і … жодних співпереживань…».

Л.Є. – «Може Вам не треба так згущувати фарби намагатися поглянути на це по-іншому?»

О.Ц. – «Ви це про що? По - іншому, мене просто не навчили. А якщо відповісти конкретно, то хочу навести вислів італійського письменника Курціо Малапарте, який в середині минулого століття сказав: - «Для тих, що воював, війна не закінчується ніколи». Та час невблаганно рухається вперед. Ще живі більшість з тих, для кого події тієї війни в Афганістані - їх сучасність, їх юність і зрілість. На відміну від Великої Вітчизняної війни, яка залишила кривавий слід в кожній сім'ї, війна в Афганістані багатьох не зачепила. Вона не стала загальним лихом всього народу, а лише для тих, хто брав в ній участь та їх родин. Для більшості ж «афганська» війна була і залишається далекою, чужою і невідомою».

Л.Є. – «Хто на Ваш погляд повинен про це розповідати молоді?»

О.Ц. – «Звичайно ж, ті, хто воював, хто досконально знає і уміє правильно викласти дану тему. Ось у мене в руках монографія, що недавно вийшла з друку, «Історіографія, джерелознавство, бібліографія спецоперації СРСР в Афганістані (1979-1989 г.г.)». Її автор - професор, історик, доктор наук Костиря Анатолій Арсентійович, науковий консультант УСВА, експерт Центру вивчення сучасного Афганістану, автор більше 60-ти наукових і публіцистичних робіт. З цією людиною мене зв'язувала давня дружба, на превеликий жаль 1 грудня 2010 року він раптово пішов з життя. Світла йому пам'ять. Після себе він залишив багато цікавих, за своїм змістом, книг і публікацій про Афганістан. На мій погляд, його опубліковані книги дуже точні і правдиві. Мені не раз доводилося зустрічатися з ним і розмовляти на найболючіші теми».

Л.Є. – «Свого часу Ви були його рецензентом і він, напевно, прислухався до Ваших порад і використовував Ваш бойовий досвід?»

О.Ц. – «Це Ви аж занадто, хоча я багато років збираю і дбайливо зберігаю видання і публікації, пов'язані з «афганською війною». Для кожного солдата, прапорщика, офіцера, хто воював там, слово «Афган» означає не лише назву тієї країни. Воно значно більш містке і включає весь спектр відчуттів і спогадів, які переплелися між собою: мужність і боягузтво, біль і захоплення, військове товариство і зрада, страх ризику, співчуття і жорстокість. Все це ми пережили в тій країні, на тій війні. Такою і має бути історія війни в Афганістані».

Л.Є. – «А як Ви оцінюєте книгу, про яку згадували вище?»

О.Ц. – «Особисто для мене, полковника запасу, «афганця», ця книга стала джерелом місткого і доказового наукового дослідження і освітлення військово-політичної операції, стала відповіддю на закономірне питання - що зроблене для того, щоб спецоперація не стала «напівзабутою» подією минулого століття, щоб наші діти і онуки знали історичну правду про останнє військово-політичне зіткнення двох наддержав – СРСР і США – в «холодній війні». Величезне спасибі авторові за те, що при існуючих обмеженнях, як відомча монополізація архівів, монопольне володіння і розпорядження Росією радянськими архівами, архаїзована дозвільно-дискримінаційна система допуску до їх фондів, комерціалізація з частковою «приватизацією» архівів і інше, йому удалося через призму спеціальних історичних дисциплін – історіографію, джерелознавство і бібліографію оцінити досягнутий рівень вивчення і освітлення спецоперації, як найповніше представити її систематизовану бібліографію. Видання не має аналогів у вітчизняній і зарубіжній історіографії».

Л.Є. – «До якого висновку прийшов автор відносно участі обмеженого контингенту Радянських військ в Афганістані?»

О.Ц. – «Існує безліч визначень участі ОКРВА в бойових діях в Афганістані: «локальна війна», «афганська війна», «радянсько-афганська війна», «вторгнення», «інтервенція», «окупація», «війна без перемоги», «незрозуміла війна», «війна в Афганістані» і ін. По-перше, громадянська війна в Афганістані як почалася в 1978 році, так і триває до цього часу. По-друге, як такої, радянсько-афганської війни не було, оскільки СРСР не нападав на ДРА. В-третіх, жодне з таких понять, як «агресія», «окупація», «вторгнення», «інтервенція», «локальна війна» не підпадають під класичні визначення, які їм дає ООН. Тому автор вважає термін «військово-політична спецоперація» найбільш точною і повною науковою і військово-політичною характеристикою тих подій. Згодом це підтвердилось тим, що з 2001 року ООН, за участю військових контингентів багатьох країн світу, проводить аналогічну військово-політичну спецоперацію».

Л.Є. – «А що думаєте, Ви із цього приводу, молодим людям, курсантам цікаво знати точку зору безпосереднього учасника тих подій?»

О.Ц. – «У суспільство впроваджується оцінка спецоперації як «помилка» радянського керівництва. І сьогоднішній рівень знань і понять переноситься на оцінку спецоперації без врахування рівня суспільної свідомості, понять і представлень свого часу, з'являється потурання масовим кон'юнктурним настроям, створюється «критична маса» з великою вірогідністю детонації, здатної повністю «накрити» історичну правду про події в Афганістані і довкола нього. Автор монографії підкреслює, що необхідний бар'єр на шляху безоглядного слідування західній методології досліджень, на шляху непрофесіоналізму у вивченні і освітленні спецоперації. Наші перемоги і втрати будуть поважаться іншими, якщо ми самі навчимося їх поважати і об'єктивно оцінювати. Не можна забувати, що кожен хоче почути лише свою правду. Історію народу, події можна «переписати» в підручниках, книгах, перекрутити, замовчати в пропаганді, але неможливо переписати першоджерела, як неможливо і повністю втаїти, знищити їх».

Л.Є. – «Що необхідно робити, щоб уникнути допущених раніше помилок?»

О.Ц. – «Для цього треба вводити в науковий зворот конкретно-історичний фактаж, що міститься в архівах. Проте джерелознавство дослідження підводить автора до негативного висновку про відсутність чіткої перспективи для осмислення спецоперації через його блокування сучасною російською дозвільною системою, яка не залишає надій на вивчення архівів 40-ої армії для дослідників з України і з інших країн СНД».

Л.Є. – «А що конкретно хвилює ветеранів-афганців?»

«Життя моє – армія»О.Ц. – «Існують питання, які не дають «афганцям» спокою: в ім'я чого наші хлопці знаходилися в Афганістані, вбивали тих, кого вважали ворогами, гинули самі? Якими були дійсні причини, завдання і мета спецоперації? Які підсумки «війни без перемоги»? Яка її оцінка в суспільстві? В чому вважався сенс «інтернаціонального обов'язку»? Яка ціна дев'яти років перебування в тій країні? Чому існує незаслужене відторгнення керівництвом країни і суспільством? Навчаючись в стінах славетного вищого військового закладу, курсанти повинні знайти відповіді на ці непрості питання».

Л.Є. – «Над чим Ви зараз працюєте і що побажаєте майбутнім захисникам Вітчизни, напередодні складання курсантами – першокурсниками Військової присяги?»

О.Ц. – «В цьому році вийшло друге, перероблене і доопрацьоване, видання моєї книги «Життя моє – армія».

Вже протягом двох років я плідно співпрацюю з музеєм Південного оперативного командування.

До 150-річчя Одеського військового округу я приймав участь у оформленні яскравої експозиції, присвяченої командувачам Одеського військового округу першого формування (1862-1918 років).

До 50-річчя операції «Анадир» оформлено стенд, де учасники карибської кризи змогли вперше висвітлити свою участь в тих подіях.

До 45-річчя операції «Дунай» підготовлено експозицію, яка освітлює чехословацькі події не зовсім минулої давнини.

В подальшому планую надати допомогу музею в переобладнанні зали військово-політичної спецоперації СРСР в Афганістані 1979-1989 років.

Бажаю курсантам 1 курсу Військової академії, яку зараз очолює генерал-майор Олег Гуляк, міцного здоров’я, успіхів у навчанні і вихованні, творчої наснаги і підтримки славетних традицій офіцерської честі і гідності. Вивчайте події тих років з першоджерел та у розмовах з колишніми учасниками тих подій, відкривайте для себе з якісно нового боку проблематику «афганської війни» та з розумінням підходьте до сучасної історії.»

Л.Є. – «Велике спасибі Вам, Олександре Васильовичу, за цікаву змістовну бесіду!»

Записав Леонід Єршов


Рейтинг
92 голосів